Чи можна навчити плавати стилем батерфляй в унітазі?

Володимир Демченко

Опубліковано: 18-09-2008

Розділи: №10.

1

(декілька нотаток про сучасний стан підготовки журналістів в окремо взятому регіоні)

Почну з  бувальщини. Хоч у Дніпропетровську в 80-ті роки жило понад мільйон 300 тисяч жителів, спілкування йшло у доволі вузьких, як би зараз сказали, корпоративних колах. І хоч у нас не бажають „смачного” відразу від входу до кав’ярні, як у Дрогобичі (наймиліша згадка аспірантської юності), все ж почути вітання на вулиці, чи запитання про життя-буття від колишніх вихованців та їхніх батьків – то звична справа. Ось чому, почувши голосне „Володимире Дмитровичу” у переповненій маршрутці, не дуже здивувався. Правда, коли побачив, хто кричав, кисло всміхнувся: один з найгірших (за навчанням, звичайно, та ставленням до нього) випускників.
– Ну як ти?
– Прекрасно влаштувався, працюю в комп’ютерній фірмі програмістом (це після спеціальності „Міжнародна інформація”, де у нас переважає спеціалізація „Міжнародна журналістика”).
– Отже, виробничий брак… (так, щоб не почули інші пасажири).
– Та Ви що?! Та Ви мене таким комунікабельним зробили, що мені під силу тепер спілкуватись з усім світом (і блиск в очах підтверджує щирість пафосу тільки що сказаного).
Ось так. Комунікатор, якого колеги посилають на переговори з начальством, а начальство бере на зустрічі з майбутніми партнерами. Про такий, так би мовити, „людський продукт” на ринку праці ми мріяли? Ні, і ще раз ні. Але в цьому нашому „мутантові” (хай  пробачить мені хлопчина) щось таки є.
Ми готуємо журналістів, а потім і інших фахівців у сфері масової комунікації вже майже сорок років. Починали з факультативу, бо спеціальність „Журналістика” відкривалась лише з дозволу ЦК союзної республіки, а в Києві вважали, що двох відповідних факультетів (у Києві та Львові) для України більш ніж достатньо.
Коли я тепер з висоти прожитих літ і професійного досвіду згадую підготовку на тому факультативі, то вона нагадує мені школу журналізму в американських університетах, в одній з яких я стажувався 1997 року. Чітке визначення мети і завдань: підготувати журналістів для роботи в районках конкретного регіону (вершиною мрій була обласна газета чи телерадіостудія). Навчання лише майбутнього ремесла (всі інші предмети студенти вивчали, навчаючись за основним фахом). Навчали – тільки професіонали, у яких не завжди було добре з методикою, але як написати репортаж, вони знали не з підручників і не з чужих слів. І, нарешті, практика у виданні, куди мусив їхати за призначенням молодий фахівець (як виняток, слухачів факультативу розподіляли не до шкіл, як інших гуманітаріїв, а в районні газети). Дехто з них досі працює в районці: у молоді роки вибору не було, а коли з’явилась альтернатива, то виявилось, що поїзд уже поїхав.
Я згадую цей перший досвід, бо він, замкнувши нас в одній області, наштовхнув на думку розширити спектр комунікативних напрямів в освіті, а відтак і в самій інформаційній сфері. Тож п’ятнадцять років тому ми відкрили нарешті „Журналістику”, а потім уже в межах нового факультету – „Міжнародну інформацію”, „Менеджмент організацій” („Менеджмент ЗМІ, реклама та ПР”) та „Видавничу справу”.
Звичайно, назву факультету ми запозичили в західноєвропейців та американців, спочатку навіть не підозрюючи, які можливості вона таїть в собі як концепція розвитку. Ну хто за часів перебудови, коли ми формувались, міг щось зрозуміле сказати про „маркетингові комунікації”? Воно, правда, й тепер, коли фахівців з реклами та ПР у комерційних університетах не готує хіба що дуже лінивий, не всі з тих, хто вчить, може пояснити їх сутність.  Але то вже, як кажуть, національні особливості освітянських послуг.
Чесно зізнаюсь, замахнувшись чи не на увесь спектр масової комунікації, ми часто йшли манівцями. Звичайно, у часи незалежності України до наших послуг був уже  накопичений досвід на Заході, але як же важко приживались на наших теренах чужі „генетики з кібернетиками”, які для нас ще довго залишались „продажными девками на службе у империализма”.
Чи сформувалась у нас за цей час якась своя особлива школа? Певно, що ні. Зате ми накопичили досвід, яким навряд чи може похвалитись якийсь інший український університет. Зосередивши під одним дахом таке розмаїття масової комунікації, ми і не підозрювали, що воно змусить нас вийти на міждисциплінарний рівень, зайнятись політичною та міжкультурною комунікацією, соціологією масової комунікації чи лінгвокраїнознавством. І при цьому залишається журналістика, міжнародна інформація, реклама, ПР, редакторська справа та видавничі стратегії.
Чи є цей шлях гідним наслідування? Не лише зайва скромність утримає мене від ствердної відповіді на це запитання. Ми (хоч про Дніпропетровськ донедавна говорили, що він ще не перший в Україні, але вже і не другий) залишаємося регіональним університетом. Наших випускників охоче приймають сьогодні в Києві, але його можливості теж не безкінечні. Крім того, кількість університетів, що готують в Україні лише журналістів ось-ось сягне півсотні, а це означає, що конкуренція між нашими вихованцями буде загострюватись. Тож що ширшим буде спектр  наших спеціальностей і спеціалізацій, то легше майбутньому фахівцеві пробитись на ринку праці.
Готуючи спеціалістів з різних аспектів масової комунікації, ми привчаємо їх до того, що всі вони – з одного великого гнізда. Не факультетського – фахового. Тут зі мною негайно вступлять у полеміку не лише американці з німцями, а й росіяни, які вважають, що готувати поряд журналістів і, наприклад, рекламістів чи піарників неприпустимо. Надто різні завдання перед ними стоять і надто велику ціну платить суспільство за їх тісну інтеграцію. У цій позиції є і своя логіка і своя правда. Але ані рекламіста, ані фахівця з ПР поки що нема навіть у Класифікаторі професій, затвердженого Кабінетом Міністрів. А ринок, де чекають на послуги вказаних спеціалістів, просто величезний. Тож і виходять з твердження ті, хто взявся за їх підготовку, як уміють.
Наша ахіллесова п’ята – технічна база. Досі перед очима школа журналізму в маленькому голландському містечку Утрехті. Набір – 300 осіб, окрім журналістських професій вчать ще й дизайну, медійному також. Видають 5 (!) газет, дві з них мають міський характер. А посеред затишного будиночка в зимовому саду – постійна телевізійна студія з п’ятьма камерами, пультами та майданчиком для проведення прес-конференцій. Їх щодня проходить 3–4.
Нам  поки що так не жити. Втішає думка, яку на семінарі деканів факультетів журналістики з країн Східної Європи в Європейському центрі журналізму, що розташований у голландському Маастріхті,  оприлюднив директор школи журналізму з університету в Кардіффі: навчити водити автомобіль можна і на старенькому „Запорожці”, а вже потім можна пересідати і на шестисотий „Мерседес”…
І насамкінець про основні принципи, які ми намагаємось прищепити нашим вихованцям:
– самостійність  у думках, поглядах, позиції;
– незалежність у висловлюванні будь-якої, навіть неприйнятної для інших, думки, ідеї чи судження (на факультеті часто нагадують слова Вольтера: „Я не згоден з вашими судженнями, але готовий покласти життя, аби ви їх могли висловити”);
– ми привчаємо студентів любити не себе в журналістці, а журналістику в собі;
– немає малих, непомітних чи сірих ЗМІ – є погана журналістика, яка їх такими робить;
– і в останній час схиляємось самі й схиляємо наших вихованців до концепції соціально відповідальної журналістики. Поет міг собі дозволити багатозначне: „.. Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется”. Журналіст мусить точно знати ціну слова і точний його зміст, бо за ним не просто непорозуміння, а часто конфлікти, кров, людське життя.
Ми збираємося рухатися далі, відкрити Інститут масової комунікації і політики, як це зробили в деяких університетах Чехії та Польщі. Це дасть змогу об’єднати всіх,  хто має справу з громадською думкою: формує її, вивчає, аналізує, втілює у політичні проекти. Діяльність випускників інституту буде пов’язана з тим, що Габермас визначив об’ємним терміном „суспільна сфера”. Можливо так ми швидше прийдемо до громадянського суспільства, без якого (я в цьому глибоко переконаний) справді вільна преса і незалежна комунікація неможливі. І тоді слова, винесені в заголовок, здадуться вже не гірким жартом, а невдалим каламбуром, у якому віддзеркалилось наше сьогоднішнє існування.

Відгуки (1)

Цитата: [немає малих, непомітних чи сірих ЗМІ – є погана журналістика, яка їх такими робить;]
Замислилась. Гарно підкреслено. Сайт може бути нецікавим лише через форму подачі контенту на ньому. Буду знати на майбутнє)

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)