Прадавні медіа зародилися на берегах Тигру. Там вони і помруть?

Борис Потятиник

Опубліковано: 11-09-2008

Розділи: №03.

0

Масову комунікацію визначають як вплив на велику авдиторію, розділену часовими чи просторовими бар’єрами. У цьому сенсі поява письма —  надзвичайно важлива. Власне це і була перша, відома нам, революційна  зміна на терені комунікації. Як стверджують історики, цей здобуток належить шумерам, народові досі не встановленого походження, що майже п’ять тисяч років тому звів міста у межиріччі Тигру і Єфрату, тобто на території сучасного Іраку. Написаний текст різко розширював часові і просторові межі сприйняття. Замість хвилинної голосової вібрації людина одержала змогу записувати свої думки і у такий спосіб долати часові і просторові бар’єри  — написане можуть прочитати в іншому місті,  на іншому континенті, через рік, десять чи навіть десять тисяч років після того.  Отже, в цьому сенсі,  можна стверджувати, що прадавні мас-медіа зародилися в межиріччі Тигру і Єфрату. З іншого боку, саме в період Іракської кампанії навесні 2003 року, як виглядає, було завдано небезпечного або, як дехто вважає, смертельного удару концепції об’єктивної преси.
Власне “закручування гайок” розпочалось раніше, від сумнозвісного терористичного акту 11 вересня 2001 року та упродовж каральної військової акції в Афганістані.
Один з керівників  CNN Уолтер Ісааксон наказав штатові відділу новин обмежити репортажі про смертельні випадки афганської війни і наголошувати на жертвах колапсу веж-близнюків для виправдання воєнної операції в Афганістані. У зв’язку з цим та іншими подібними фактами Алан Пітман писав: “У новій американській війні головною втратою може бути перша поправка до Конституції США про свободу преси. Військовики, пропаґандистська машина Буша і навіть самі медіа “затиснули” новини після терористичної атаки 11 вересня. Коли міністра оборони Доналда Рамсфелда спитали на прес-конференції, чи він буде говорити неправду пресі стосовно війни, то він процитував Вінстона Черчіля: “Деколи правда настільки дорога, що її мають супроводжувати тілоохоронці неправди”. Ці слова Черчіль говорив напередодні висадки  англійських військ у Європі під час Другої світової війни. США вирішили скидати бомби на Афганістан вночі. Відповідно і громадську думку тримали в темряві невідання. Щоб розраховувати на підтримку громадськості у військових операціях, треба “чистити” інформаційні потоки від візуальних правдивих іміджів війни, контролювати доступ медіа, цензурувати інформацію, що може неприємно вразити слухачів чи глядачів і не допустити присутності журналістів, які не писатимуть статей у бажаному ключі. Двадцять журналістських організацій виступили із заявами, які висловлють стурбованість з приводу обмежень щодо збору і поширення інформації”.
Медіа нарікали, що Департамент правосуддя відмовився оприлюднити прізвища 1200 затриманих і висунуті до них звинувачення. Після цього журналістам було заявлено, що насправді не розголошуватиметься навіть кількість затриманих. Натомість президент Буш підписав указ, згідно з яким, людей, підозрюваних в тероризмі можна таємно судити і, можливо, страчувати, у військових судах.
“Треба думати, що говориш і що робиш”  так зреагував прессекретар Білого Дому Ari Fleischer  відповідаючи на зауваження комедіанта ABC  (Bill Maher) чи слід називати терористів-камікадзе “боягузами” [www.altnet.org/story.html  (11. 21.2001)].
Отже, на початку ХХІ століття непрямі обмеження медіа заторкнули країну, яку вважали оплотом демократї і свободи преси  США. Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Фраймут Дуве 17 травня 2002 року скерував послання держсекретареві США Колінові Пауелу, у якому висловлена крайня стурбованість, що заходи, пов’язані з реалізацією антитерористичного закону, (його ще  називають “Патріотичним актом”), ведуть до обмеження прав на свободу самовираження. Мають на увазі передбачений законом контроль ФБР та інших органів національної безпеки за читачами бібліотек, передплатниками ЗМІ і покупцями в книжкових крамницях, щоб знайти докази зв’язку з терористичними організаціями. Особливо сумно, що це відбувається в країні так званої “традиційної демократії” [http://dn.kiev.ua/massmedia/world/ (08.02.03)].
Поведінка американських медіа упродовж квітневої війни в Іраці дає підстави говорити про новий спалах англосаксонського  патріотизму.  На пунктах запису до армії США, як стверджували репортери, з’явились черги тих, що бажали взяти до рук зброю і відправитись у Перську затоку. Можливо,  їх стимулювала до цього  інформація про тисячі добровольців з інших арабських країн, що прийшли в Ірак воювати з американцями та британцями. Звісно, пацифістські, антивоєнні настрої теж були вельми відчутними. Проте саме цей спалах патріотизму міг вплинути на дещо упереджене висвітлення мілітарної кампанії.
Медіа-моніторинґ  засвідчив, що у провідних німецьких випусках новин (ARD, RTL-Aktuell) кількість неґативних коментарів щодо американсько-англійських військових дій приблизно вдвічі перевищувала кількість позитивних відгуків. Натомість у США (на прикладі ABC) вийшла майже прямо протилежна картина:  кількість неґативних коментарів становила 11,7%, а позитивних – 20,5%. На такому фоні лише британська BBC вирізнялася об’єктивністю (8,9% неґативних і 8,7% позитивних відгуків) [www.mediatenor.com/Iraq/sld002.htm (04.25.2003)].
Хоча і в цьому випадку ми можемо не сумніватися, за кого вболівали британські журналісти. Вони поводилися так, як це було не раз у кризових ситуаціях.
Ось що пише колишній працівник BBC Тім Граут-Сміт про репортажі під час конфлікту Великобританії та Аргентини за Фолклендські острови 1982 р.: “Британський уряд ніяк не втручався в процес випуску щоденних новин і вони виходили в ефір у такому вигляді, у якому я їх готував. Водночас ми чітко усвідомлювали, що аргентинці роблять ретельний моніторинґ наших програм. Пам’ятаю випадок, коли британські офіцери розповіли нашим кореспондентам на Фолклендах, що повітряні сили Арґентини неправильно заряджають бомби, через що вони падали іноді на наші кораблі без вибуху. Ми вирішили, що коли оприлюднимо цю інформацію, то вона може спричинити загибель британських військових і тому не дали її в ефір, але ж то була відповідальна журналістика, а не цензура”.
Слід сподіватися, що така сама відповідальна журналістика чи самоцензура виявляється, коли існує загроза (реальна чи уявна), не тільки військовим, а й, скажімо, економічним, політичним чи культурним інтересам Великобританії.
У зв’язку з цим мені пригадався семінарський виступ одного колеги з Івано-Франківська, який стверджував, що підтримувати сьогодні такі речі, як національний патріотизм,   непомильна ознака безпросвітнього провінціалізму. Мовляв, час націй-держав минув, натомість прийшла епоха корпорацій.  Думка не нова. Скажімо, Елвін Тофлер у “Третій хвилі” залишає небагато місця для  класичних націй-держав, які піддаються величезному тискові і згори, і знизу, готуючи місце для своїх наступників – якихось інших суспільних структур.
Проте, як би там не було, але люди ще не готові проливати кров за “Sony”, “Daimler-Chrisler” чи “Лукойл” чи якісь ще невідомі нам корпоративно-мережеві утворення. Попри всі зусилля піарменів облагородити свої корпорації, все ж вони навряд чи стануть колись чимось більшим, ніж корисними фінансово-промисловими механізмами. Там бракує того, що не вписується в їхню прагматично-утилітарну логіку  тих містичних небес, які характеризують Націю, Релігію, Расу. Дарма що нація чимраз більше стає суто психологічним феноменом, гублячи своє етнічне коріння.
Поряд з патріотичними почуттями журналістів з провідних американських та британських медіа не будемо скидати з рахунку і маніпулятивний тиск провладних структур, щоб зробити медіа частиною пропагандистського механізму.
Зокрема в цьому часто звинувачували “CNN”, “Fox” та інші канали. В одній з передач російської студії “Радіо Свобода” на цю тему висловлювались відомі журналісти. Сергій Брильов (ведучий програми “Вести”, РТР), зокрема, згадав шоу на “Fox News”  ще задовго до військової операції у Перській затоці: “Ведучий протестував проти вивчення Корану в деяких школах і сказав, що це те саме, якби американці 1941 року вивчали “Майн Кампф” Гітлера. Це приклад того, що дозволяє собі “Fox”. Або інший приклад, про який розповідає Анна Качкаєва, це  “історія бомбування ринку в Багдаді. Військові тут-таки сказали по телебаченню, що єдина причина смерті мирних мешканців – політика Саддама Хусейна. Мені це нагадало, коли на ринку в Грозному, в Чечні, вибухнула бомба, і російські генерали, на загал, говорили те саме, що, мовляв, причина загибелі людей під федеральними обстрілами – політика Масхадова” [www.svoboda.org/programs/tv/2003/tv.033103.asp].
Це дає підстави говорити про серйозні втрати, яких зазнала вільна преса, починаючи від 11 вересня 2001 року. Особливо постраждала КОНЦЕПЦІЯ ОБ’ЄКТИВНОЇ ПРЕСИ – своєрідного осердя вільних медіа.
Тут є сенс нагадати історію її виникнення і головні постулати.
Теорія  об’єктивної преси була важливим етапом в справі зміцнення авторитету медіа як “четвертої влади”.  Вона мала респектабельний, науковоподібний вигляд і, по суті, стверджувала, що механізм збору, оброблення і поширення інформації може, певною мірою, бути відчужений від емоцій, установок і пристрастей конкретної людини, так, наче медіа є чимось на кштал мегамашини.

Потреба у виникненні такої концепції стає очевидною, якщо ми подумки окинемо оком кризові періоди, які  пройшла преса і  вкрай зневажливе ставлення, яке до неї висловлювали у суспільстві.
Карл Байбі   та   Кенет   Ґакер   розглядають   історію журналістики США в світлі концепції трьох криз. Ця концепція тісно пов’язана з  періодизацією  американської  і  світової журналістики   У.   Ліпманом.   Протягом   першого   періоду здійснювався авторитарний контроль преси. У другому періоді, позначеному поширенням лібералізму і демократії, контроль за пресою переймають  політичні  партії.  У  третьому  періоді, завдяки  інтенсивній  комерціалізації  і створенню рекламної індустрії,  преса  виходить  з-під   контролю   як   владних інституцій,  так і політичних партій, покладаючись на власну економічну базу.  Далі йде зміцнення професійного журналізму на базі теорії об’єктивізму. 
Отже, перша  криза  (на  початку  ХIХ  ст.) пов’язана з крахом аристократичного контролю преси і  широким  переходом найбільш  розвиненіших  індустріальних країн до демократичного ринкового  суспільства. Penni-Press кинула виклик і елітарній аристократичній пресі, і аристократичній владі та моралі.  Однак ринкові  і  соціально-політичні  тенденції призвели  на  початку ХХ сторіччя до другої кризи.  З одного боку,  преса  потрапила  у  помітну  залежність  до  великих бізнесових  корпорацій  та рекламодавців,  а з іншого  до політичних партій.  За тоном і стилем більшість  газет  була надзвичайно  суб’єктивна,  гіперболізовано  емоційна, скандальна  і  навіть  лайлива.  “Апофеоз   продажності”   в журналістиці   США,   на  думку  Б.Багдикяна,  спостерігався наприкінці ХІХ  початку  ХХ  ст.  Практикували  контракти газет з рекламодавцями,  які, по суті, забороняли публікацію будь-якої   інформації,   яка   би   суперечила    інтересам рекламодавця.  Останні  також  використовували пресу як своє лобі для формування громадської думки  і  згодом  прийняття потрібних  законодавчих  актів.  Промовистим для того часу є іронічне  висловлювання  журналіста  Вілла  Ірвіна:  “Газети принаймні   мають   вдавати,  що  вони  відстоюють  інтереси народу”.  Дещо врятували  ситуацію  реформатори, “розгрібачі бруду”,  які розпочали сміливі  журналістські  розслідування (Бенджамін О.  Флауер у журналі “Арена”;  С.С.Маклар з його журналом “Маккларс”, який дав дорогу низці талановитих і сміливих  публіцистів,  зокрема  Іді  Тарбел).  Ці  та  інші видання,  як  і  окремі  журналісти,  зазнавали  утисків  та переслідувань.  Зате  було врятовано репутацію американської журналістики [7]. Однак головним у подоланні цієї кризи було здобуття комерційною пресою  дедалі  більшої  фінансової незалежності  й  утвердження  концепції  об’єктивності  мас-медіа.
Основні засади цієї концепції такі:  1. Факти слід відділяти від думок.  2. Погляд на події має бути емоційно нейтральним.  3. Потрібно подавати  чесну,  збалансовану  точку зору,  давати  змогу висловитися різним сторонам, що забезпечує максимально повну інформацію для авдиторії.      Твердження про те, що  медіа можуть  і  повинні  бути нейтральними  та  об’єктивними,  було  добрим підґрунтям для утвердження в громадській  свідомості  преси  як  “четвертої влади”.  Ця  концепція добре узгоджувалася з технократичним, сцієнтистським духом епохи і була домінуючою до 60-х років ХХ ст. Власне,  домінуючою  в  країнах  з демократичним устроєм вона залишається і далі. Проте  перші  серйозні  сумніви  виникли  саме у 1960-х роках.  Вони були пов’язані  з  кількома  новими  течіями  в журналізмі. Зокрема з так  званою   розслідувальною журналістикою    та “новим журналізмом”. Останній використовував  інтенсивну описовість,  діалоги,  внутрішній монолог та інші прийоми,  які не були в пошані у редакторів, що керувалися правилом п’ятьох W (Who,  what,  when,  where, why  хто,  що,  коли, де, як?  формула, за якою будуються нейтральні інформаційні повідомлення). З іншого боку, виникла прецизійна  журналістика  течія,  яка  робила ставку головно на статистичний аналіз та соціологічні опитування, тобто на суперточність.      Згадані течії   сприяли  тому,  що  класична  концепція “об’єктивного репортажу” перетворювалася на  міф.  “Репортаж очищений від емоцій,  упереджень,  установок,  впливів  чи можливе таке?  запитує Д. Мерілл [8].
Дедалі більше науковців та журналістів приходили до висновку,  що репортер не може бути об’єктивним, навіть якби він хотів цього. Кожна стаття,  кожне  речення,  кожний  порух  перед   камерою   є суб’єктивними,  оскільки  журналіст  пише  під впливом свого життєвого досвіду, релігійних переконань, освіти, естетичних уподобань тощо [9]. Стало зрозуміло, що об’єктивність в журналістиці у кращому разі  усього  лиш  певний  стиль, який визначається правилами,  що залежать від домінуючих суспільних настроїв  та  загальної  емоційної  чи інтелектуальної атмосфери.
Заслуговує на увагу і так звана лінгвістична критика об’єктивізму. Одним з  найпотужніших  засобів  впливу  мас-медіа на масову свідомість є образна,  метафорична мова.  Це зумовлено,  зокрема і тим, що журналістика дуже обмежена  просторово-часовими  рамками.  Метафорчна  мова  ж дозволяє  стисло  і  доступно  висловити  складні  ідеї.  Та одночасно   метафорика   в  масовій  комунікації  є  великою загрозою  об’єктивному  викладові.  Ненсі  Нельсон  пропонує розпочати  аналіз ролі образної мови в масовой комунікації з порівняння “Кохання це троянда”. Запропоноване висловлювання може  викликати чимало асоціацій:  кохання прекрасне,  кохання тендітне,  кохання колюче,  кохання здатне поранити, кохання можна культивувати, дбайливо вирощувати, кохання натуральне, природне. Ці асоціації наголошують на   позитивних аспектах кохання, а також те, що без належного догляду воно може загинути.  Зовсім інші асоціації викликатиме порівняння “кохання  це  війна”.  Очевидно,  що  вони   стосуватимуться неґативних аспектів кохання. Не менш поширені у масовій комунікації економічні чи  політичні метафори.  Автор  цитує “New York Times”,  де  економічну ситуацію обговорюють у термінах “хвороби світового економічного  організму”.  Певні події залишили “шрами,  як після серцевого нападу” і т.д.  і т.п.  Не  менш  схильні  до  метафоричної   мови   найбільші інформаційні агентства та преса,  яка має репутацію якісної. Особливо  щедро  пересипають  журналісти   метафорами   свої матеріали  тоді,  коли  відчувається  певний  брак фактичної інформації.  Усе це ставить під сумнів  таку  фундаментальну вартість західної  журналістики,  як  об’єктивізм [10].
Концепція  об’єктивізму  передбачає  утримання  від власних переконань, упереджень, емоцій, непідвладність тиску ззовні, що на практиці виглядає малоймовірним.
Одначе, попри критику концепції об’єктивної преси, незаперечним залишається факт орієнтації на ту чи іншу модель. Одна річ,  коли журналіст НАМАГАЄТЬСЯ бути вільним і об’єктивним у своїй праці, і зовсім інша, коли він, посилаючись на неможливість свободи і об’єктивності, підпорядковує свою діяльність авторитарному чи тоталітарному режові.
Керівник московського бюро CNN Дороті Джілл, відповідаючи на питання про відчуття американців своєї мілітарної та інформаційної переваги, сказала таке: “CNN – це насправді міжнародна, а не американська компанія, і я, працюючи на CNN, не відчуваю себе американкою, а швидше громадянином світу. У цей час я намагаюсь навіть не думати, як американка” [11].
Звісно, такі слова після інформаційних кампаній у зв’язку з подіями в Афганістані 2001 р. та Іраці 2003 р. сприймаються у кращому разі як добре побажання. Концепція об’єктивної преси піддалася черговим випробуванням. Можливо, вони не такі великі, як, скажімо, під час Другої світової війни. Проте мусимо брати до уваги ідеологічний фон. Цебто тривале використання ідей демократії і вільної преси як своєрідного ідеологічного локомотиву США, прапора, під яким стрімко поширювався глобальний вплив  супердержави. І ось цей локомотив увійшов у кризову смугу, яка цілком може закінчитися глухим кутом.
А втім, теорія об’єктивної преси є хоч і важливою, проте не єдиною опорою  системи вільних медіа. Радикальне розуміння свободи преси передбачає право кожного писати чи говорити, що хочеш, без будь-яких обмежень Воно означає, що журналіст чи групи журналістів вільні у своєму ідеологічному виборі і мають право на свою, хай навіть упереджену чи пропаґандистськи запрограмовану думку.
Але в такому разі можна вести мову про “свободу” служити авторитарним чи тоталітарним режимам, як це було в СРСР, нацистській Німеччині, зрештою, в Іраці часів Саддама Хусейна. Як говорив свого часу Михайло Шолохов: “Ми пишемо за велінням наших сердець, а  серця  наші належать партії”.
Щось ми заплутались, чи не так?
Все ж, краще повернутись до того, про що йшла мова вище. Вільна преса, якщо вона не прагне бути об’єктивною, усеобічною і збалансованою, втрачає сенс. Кількасотлітній шлях журналістської боротьби за свободу позначений численними могилами втрат. На жаль, робота медіа після 11 вересня додала кілька нових хрестів. Останній з них – Ірак. Проте медіа-оптимісти вірять, що це ще не кінець.
1. Pittman Alan. Stop the Press //www.altnet.org/story.html (Nov. 21, 2001).
2. http://dn.kiev.ua/massmedia/world/ (08.02.03).
3. www.mediatenor.com/Iraq/sld002.htm (04.25.2003).
4. Гаут-Сміт Т. Цензура і війна на BBC// Телерадіокур’єр.  2003.  №1.  С.39.
5. Тоффлер Е. Третя хвиля.  К., 2000.  С. 270-290.
6. Как воспринимают телевизионную войну// www.svoboda.org/programs/tv/2003/tv.033103.asp). 
7. Багдикян Б.  Монополия средств информации. М., 1987. 317 с. С.271. 
8. Dennis E. Everette, Merrill C. John. Media Debates. Issues in Mass Communication.  New York &  London:  Longman. 1991p. Р. 170.
9. Там само. С. 112.
10. Nelson Nancy L. Metaphor and  the Media: Communication and Culture.  Vol.4.  New Jersey, 1990. P. 17- 24. Р.  18.
11. Как воспринимают телевизионную войну //www.svoboda.org/programs/tv/2003/tv.033103.asp.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)