Хто ти, останній герою?

Павло Александров

Опубліковано: 17-10-2008

Розділи: №01.

0

Сучасні реальні видовища поступово завойовують аудиторію українського телебачення. Якщо не творчим рівнем, то незвичними декораціями та підгляданням за чиїмось особистим життям.
Започаткували світовий рух reality TV американці. Саме їхня версія проекту “Той, хто вижив” (“Survivor”) уперше завоювала величезну популярність у телеглядачів. Нині “Survivor” з успіхом іде на провідних телеканалах Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Італії, Німеччини, Аргентини. Суть найпопулярніших реальних ігор зводиться до того, що звичайних людей поміщають у надзвичайно складні умови, і на очах мільйонів телеглядачів демонструють дарвінівський принцип виживання у змаганні за кругленьку суму грошей.
Тобто все, що відбувається на екрані, має, з одного боку, нібито документальну основу: всі події відбуваються в реальному житті з реальними, цілком звичайними людьми. А з іншого боку, ситуації, в які потрапляють ці люди, і запропоновані їм умови, вигадали автори й творці телепрограми. Все, що відбувається на екрані, імітує життя, “маскується” під нього з великим ступенем правдоподібності. Телебачення ретранслює реальний, взятий з життя епізод (www.1plus1.tv).
Отож, популярні на Заході видовища-підглядання, які вміло копіюють російські та українські телевізійники (“Слабка ланка”, “Останній герой”, “Останній герой-2”, “Гарем”), задовольняють попит аудиторії гарячими пристрастями, адреналіном, боротьбою та випробовуванням людських можливостей. Крім того, глядачам пропонують побачити те, що можна назвати святеє-святих людських стосунків: двері до спальні, освідчення в коханні чи просто відверту розмову двох людей. Тобто, глядач може зазирнути туди, де за всіма канонами людської моралі – третій зайвий. Словом, це вже не простакуваті “пріколи з обломами” на кшталт “Камери сміху” чи “Прихованої камери”, де фінал будь-якого сюжету – сором’язлива усмішка жертви розіграшу.
Найбільш розрекламоване на “1+1” реальне видовище “Останній герой” – це своєріда гра на виживання, учасником якої може стати будь-який повнолітній громадянин України “при здоровому глузді та твердій пам’яті”, який має відповідну довідку психіатра. А ще – має бути готовий до публічних виступів, оскільки всі діяння “героїв” фіксують телекамери. Видовище є видовище.
Крім того, герої подій мусять боротися кожен за себе і проти всіх. Це вже не просто змагання на витривалість, а важка психологічна драма. І переможець іде хай і не по трупах, але по людях. На очах у всіх.
Безумовно, одним з найпривабливіших чинників як першого, так і другого “Останнього героя” глядачі одностайно визнали екзотичні умови зарослого буйною флорою й населеного різноманітною фауною тропічного острова, де відбувається дійство. Крім того, інтриґувала сама ідея тваринного виживання на безлюдній частині суші посеред океану. До речі, саме в це учасники першого “Героя” не вірили аж доки їх не висадили на острові. Один із учасників гри Сергій Терещенко потім розповідав: “Пам’ятаю, коли ми летіли на Бокас Дель Торо, то не мали уявлення про те, що на нас чекає. Сподівалися, що нас будуть підгодовувати. Це вже потім, після гри, я спитав у хлопців, чого їм вартувало забезпечити нас нормальною їжею. І знаєте, що вони відповіли? “Нам треба було бачити ваші голодні очі! Якби учасників підгодовували, то простіше було б найняти професійних акторів. Вони б ночували в гарних готелях, а потім ми б їх на місце, попередньо вимазавши в бруді, і люди б усе зіграли. А нам треба було з’ясувати, на що здатна людина саме в таких умовах, на що вона готова піти, коли голодна!”.
Прикрашений рекламним гаслом “Іще крутіше”, “1+1” демонструє свіжий варіант “Останнього героя”. Як і в попередньому варіанті, в “Останньому герої-2” переможцем має стати не найсильніший, а найхитріший, відверто кажучи, найпідступніший.
Красиво знята природа тропічного острова, блакитна далечінь океану створюють напрочуд романтичні почуття. Хоча зі справжнім авантюризмом не виходить, оскільки нічого небезпечного на острові немає. Люди купаються, відпочивають, п’ють кокосове молоко і виконують нескладні завдання: від збирання крабів до перегонів на човнах. Навіть закохуються. Романтика.
Бульдозером по романтиці проходить жорстке правило гри: залишитися має тільки один (ну, просто як Дункан Маклауд  в “Горянині”!) А боротьба за виживання дозволяє не гребувати жодними засобами. Бажаючи видатися кращими від інших, одноплемінники пліткують одне про одного, плетуть інтриги, апогеєм чого стає нічна нарада зі смолоскипами. Жертву інтриг з’їдають (тобто виключають з гри і відправляють додому). Все відбувається на фоні чемоданчика з пачками грошей, підкреслюючи в ім’я чого відбувається боротьба. Зрозуміло, що в гонитві за нагородою важко бути співчутливим чи об’єктивним.
Під час наради починаються вибухи емоцій:
– Вона змучилася, зривається, ускладнює всім життя.
– Від цієї людини немає жодної користі на острові, вона нічого не робить.
– Цей чоловік дуже слизький і мерзенний.
– Я не вважаю його гідною людиною.
– В неї язик довгий, а розум короткий.
– Ця людина плете інтриги, від неї вже постраждало багато людей.
Або ж:
– Я дуже люблю цю людину, мені сумно і боляче  з ним прощатися… але хтось має піти. Нехай піде він!
Жертва, яку з’їли, – це егоїст, самолюб або ж – нікчема, незграба, непотріб. Даючи такі характеристики, чоловіки не соромляться ображати жінок, молоді люди – людей похилих. Мета виправдовує засоби?
Що ж насправді показують автори цього видовища? Реальність життя суспільства? Що світ жорстокий і для досягнення мети треба навчитися бути жорстоким? Уявімо картину: люди нібито разом борються за виживання, шукають їжу, сидять біля багаття, їдять з одного казана, жартують, усміхаються одне одному, але насправді вони не друзі, а вороги, конкуренти.
А тепер уявімо, якби ці герої опинилися в реальних умовах на виживання: в глухій Тайзі чи в пісках Сахари. Чи не став би цей прагматичний індивідуалізм визначним чинником при поділі останньої скибки хліба чи пляшки води? А власне життя вартує дорожче, ніж якийсь чемодан з “баксами”.
Звичайно, можна припустити що в житті поза грою ці “герої” не є такими поганими. І авторові цього матеріалу не хотілося би образити когось особисто. Мова йде лише про образ героя нашого часу, який сучасне реальне дійство вимальовує набагато сильніше, ніж голлівудські бойовики. Цей герой зовсім не романтик і навіть не авантюрист. “Останній герой” – це прагматик, егоїст, який іде по людях заради власних інтересів. Йому байдужа доля соратників, його хвилює тільки власне майбутнє. Деколи він може бути великодушним, але робить це настільки показово, що мимоволі сумніваєшся в його щирості. Йому не можна довіряти, бо в будь-який момент він може підставити навіть найближчого союзника. Можна віддати належне його кмітливості, наполегливості, рішучості, але його ерудовану хитрість важко назвати інтелектом, а вміння домовлятися з кимсь проти когось – дипломатією. Справжній герой здатний пожертвувати собою заради інших, а цей готовий пожертвувати усіма заради себе.
Можна собі уявити, що станеться із суспільством, яке складається з таких “героїв”! Невже благородні люди з високими почуттями – герої не нашого часу?
Зрозуміло, що християнська система цінностей у світ “останнього героя” не вписується. Бо ніколи сконцентрована на особистому збагаченні людина не зможе бути жертовною на благо суспільства, команди чи навіть найкращого друга. Та і як воювати за кругленьку суму з людиною, усуваючи її фізично, як конкурента? Як на війні: або ти його або він тебе?
“Такі суворі правила життя!” – скаже дехто.
Щодо правил. Так, у грі проти правил не підеш. Але для порівняння хотілося би пригадати інше екстремальне видовище – французький “Форт Буаяр”, який демонструвало те ж “1+1” кілька років тому. Там також була команда, яка складається переважно з молодих чоловіків і жінок. Також були спільні та індивідуальні випробування. Так само основною метою був грошовий приз. Одна деталь: коли у фіналі команді бракувало ключових слів, щоб розгадати код-загадку до скарбниці, хтось з гравців добровільно ув’язнював себе, щоб отримати для команди підказку, тобто відмовлявся від подальшої участі у грі. Втім піти на такий жертовний вчинок було не важко: адже в результаті виграні гроші все одно поділять на всіх, або ж віддадуть на благочинні проекти (як і робили деякі команди).
Тож чи є люди такими поганими? Чи може не люди такі, а такі умови, нав’язані авторами гри? Чи варто грати за чужими правилами, добровільно опинившись піддослідним пацюком у штучно створених умовах, де немає місця благородству і моралі? Але видовище (навіть з префіксом “реал”) не є життям. І ми завжди маємо вибір залишитися собою і жити за законами сумління, а не за правилами горе-сценаристів.

Написати відгук

Ім'я (обов'язкове)

Електронна пошта (її не буде показано іншим) (обов'язкове)